Таланты: Владимир Нагорняк

Вступна частина.

Королівством – а воно саме так і називалося – Рік,- правив знаний по всіх усюдах МОРОЗ. Дід МОРОЗ. Величали його між собою не інакше, як дідом. Настільки був старий-старий, аж вічний.

Правив… розуміли, звичайно ж, розуміли, що правив - то королівством аж ніяк не МОРОЗ, -- роки, роки!, - а його чотири доньки – ЗИМА, ВЕСНА, ЛІТО та ОСІНЬ.

Сварилися між собою?... Е-е, ні, не скажи, не треба город городити! Жили дружно. Владарювали по черзі, строго-строго, під мудрим отецьким оком, і ніхто, - та ти що?!, - ніхто цю чергу не порушував. Ніхто і ніколи!

§ 1 ВЛАДИКА МОРОЗ ТА ЙОГО ДОНЬКИ

Сам владика МОРОЗ жив із найстаршою – ЗИМОЮ. Клімат йому цей підходив, погода. Не без того, правда, щоб інколи заглянути до ОСЕНІ, другої за віком: давав прочухана нерядивому ЛИСТОПАДУ. Чи до найменщенької, мізинчика, - до неї частіше, любимиця, - ВЕСНИ. По-старечому, як уже міг, заспокоював плаксу БЕРЕЗНЯ. Щодо третьої доньки – ЛІТА, то старий, котрого гаряче сонце завжди чомусь хилило на сон, рідко у неї гостював. Рідко… та не забував, не забував… посилав, і не раз, посилав малих МОРОЗЕНКІВ до ЛІТА, але прилітали ті звідти такими-розтакими млявими, з такою нежиттю, хоч у хату не впускай. Дивитися жалко, ледве-ледве виліковував їх.

§ 2 ПЕРШОЮ ЗАСТУПАЛА НА ТРОН ЗИМА.

Було в ЗИМИ три сини-управителі, три місяці – ГРУДЕНЬ, СІЧЕНЬ та ЛЮТИЙ. ГРУДЕНЬ збирав землю в грудки, так вона, бідолашна, менше промерзала. СІЧЕНЬ же покривав землю білою сніговою ковдрою. А ЛЮТИЙ – та що той пройдоха ЛЮТИЙ?! – бешкетував снігом з Хурделицями та лютував, і оце все. На весь білий світ лютував. Та ну його!

§ 3 ЯК ЛЮТИЙ З ВЕСНОЮ ЗУСТРІЧАВСЯ

О, а скільки натерпілася ВЕСНА од цього ЛЮТОГО?! Особливо діставалося її старшенькому – БЕРЕЗНЮ. Той, хоч плакса із плакс, правда, не покорявся ЛЮТОМУ і, врешті-решт, перемагав-таки, перемагав розбійника.

Раділи, - а як же?!, - раділи: КВІТЕНЬ прихорошував, уквітчував усілякими, що тільки бувають у природі, барвами землю. А земля, земля!.. Робилася такою прекрасною, такою чудесною, що навіть сам владика МОРОЗ милувався нею. Милувався, та-а здалеку… Так, здалеку – мінливе травневе сонце уже вадило старому.

§ 4 ЛІТО

Потім, коли МОРОЗ – не молодий же! – знову, як мала дитина, падав у спокійний сон, випускала третя його донька ЛІТО свого старшого – ЧЕРВНЯ. Ага, ЧЕРВНЯ… Рум’яніли, як присоромлена дівчина, вишні та черешні, розпускалися в усій своїй червоній з відтінками красі півонії, палахкотіли всюдисущі суниці…

На зміну сором’язливому ЧЕРВНЮ приходив стиляга ЛИПЕНЬ. Ой, та скільки там тої роботи у нього – липовий мед. А хвалився, хвалився – пропах ним увесь.

Аж лише після ЛИПНЯ золотився хлібами селянин СЕРПЕНЬ. Оце, скажу я тобі, трудяга, працелюб – ні для не спочине! Хіба що на обжинках, у кінці свойого владарювання, звеселить душу за повновісним столом, затремтить жайворонком. А що?! Заробив. Має право!

§ 5 ОСІНЬ

А старшого ОСЕНІ – ВЕРЕСНЯ – король МОРОЗ, видно було неозброєним оком, недолюблював. І самій ОСЕНІ про це говорив. В толку?!

-- Нарешті! Слухай: що там твій ВЕРЕСЕНЬ?! У роках же наче, а, гірше малої дитини, з пташечками грається…

-- Каже: “Збираю їх у вирій”.

-- А без нього вони не збируться?!

-- Та полетять, - каже, - полетять… А чи захочуть повертатися?! А як на ВЕСНІ без них, без птахів-то, га ?!

-- Ой, та куди вони подінуться?!

-- Каже…

-- Менше його слухай та потакай! Ти зрозуміла?!

Гримне, бувало, МОРОЗ на ВЕРЕСНЯ снігом та завірюхами – куди там! Але поки все це та крізь ВЕСНУ, та крізь ЛІТО дійде до ВЕРЕСНЯ – легким теплим ніжним дощиком робиться.

А другий син ОСЕНІ – ЖОВТЕНЬ? А що ЖОВТЕНЬ, що ЖОВТЕНЬ?! Знай одне – розмальовує траву та дерева, як самому хочеться, і все. Ні, як придивитися, красиво навіть. Але неживе якесь… Та й то до… ЛИСТОПАДА.

Такого безалаберного, як цей ЛИСТОПАД, світ не бачив. Нічого, ну, нічогісінького не робить, ні за холодну воду не береться, але як розійдеться, як розійдеться все перемішувати та розкидати… На що, здавалось би, ГРУДЕНЬ – і то ледве-ледве зупиняє його. І не без допомоги самого МОРОЗА – підіймає старого з ліжка.

А кому це, скажи, сподобається, га?! Кому?!

З книги “Дитинства теплими стежками ”

Пори року

ЗИМА

… Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!.. Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево непоспішаючи, по-господарськи, всідається снігур… другий… третій… Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука. Так і тягнеться рука зірвати.

Ага, а біля ставка, глянь, скільки їх! Побігли… Стій же, стій!.. Не яблука то, і не снігурі – розпустила по вітру китиці свої калина. Листя ще з осені розгубила – розтринькала, а китиці… Китиці горять! А який смачний той вогонь – калина з морозу.

Ставок наш узимку бачили? Велетенський телевізор! Не по льоду – здається, по самісінькому дну ставка ходиш: гне водорості вода, подивися, як дерева вітер. Вліво, вправо, прямо, знову вправо, закручує…

О… а… та куди там, хлопці уже шайбу ганяють…

Ото була, скажу тобі, зима:

Ми на лежанці грілися?!

Нема,

Та й бути не могло…

Ми – на ставку!

А клюшка в мене, бачили таку?

А наш, хоч раз наш бачили хокей?

Окей!

Чи ось – на лижах залюбки…

Ех, дні які, які роки…

Сказать вам, дітки, хочеться мені:

- Шануйте дні!

ВЕСНА

Несміло, наче випадково, мружиться на землю сонечко. Всі, хіба окрім холодного, аж білого, снігу, радіють його першим привітикам. Сніг злиться: тане, зменшується, збігає безпечними каламутними струмочками і, врешті-решт, зникає.

Взамін із-під торішнього листя нетерпляче випурхнув перший живий підсніжничок… другий… третій… ой, та їх тут – море! А ось, біля твого ж таки міського будинку, просвердлила мертву товщу асфальта тендітненька кульбаба. Яка сила!!! Відкриває своє сонцеподібне личко сонцю -- мене грій! – живе.

Трохи пізніше усміхнеться синню неба невгамовний пролісок, різнобарвно заіскриться всюдисущий ряст, вибіжуть кокетки фіалочки. Невтомна ткаля – весна – розпочне свій безмежний світло-зелений килим. Світ наповниться – уже, наповняється! – голосами: цвірінькає, рохкає, стрекоче, гавкає-нявкає, кукурікає, тьохкає, мукає-мекає – весна. Весна!

Ото була, скажу тобі, весна:

Погода після лютого ясна,

Замайорить лиш сонечко вгорі,

Ми вже на тій,

Ні, аж на тій горі.

Підсніжники збераємо з-під снігу.

А скільки радості та сміху!

Чи до кислички підійдемо,

Минулорічних яблук наберемо;

Чи перейти рівчак,що річкою вже став,

І щоб у воду не попав;

Якщо ж попав – не простудитися-таки…

Ех, дні які,які роки!

Сказать вам,дітки,хочеться мені:

-- Шануйте дні…

 

ЛІТО

Не мінливе,як весною,а справжнє – гаряче – сонце. І легесенький-легесенький вітерець. По кілька разів на день бігаю до ставка: - Ну, та коли вже нагріється та вода, щоби можна було купатися?!

- Скоро. Тиждень - півтора…

- Ого! Цілих сім днів… Рудоля, куди поперла!!! -- вибачте, це я на корову.

Та ну її! Хлопці на узлісся побігли – суниці, полуниці, перщі гриби… Ех, якби не це посовисько, до самісінького вечора з лісу не виходив би.

- А дядько Іван казав, що черешні на тій горі, поспіли.

- Приженемо худобу і – гайда!

- Та далеко ж …

- Не хочеш – не йди!

Ага, не йди! А ще дядько Іван обіцяв покатати мене на комбайні. У жнива. Тільки, самі розумієте, хлопцям про це ні гугу. Засміють, якщо не покатає. А то ще і самі – та запросто! – захочуть. А де там ми, усім кагалом, розмістимось, га?

Потім – при місяці та зірках – буду купатися з ним у ставку. Вода тоді тепла - тепла, як молоко від нашої Рудолі…

-- О, а де ж та зараза, моя корова, хлопці?!

-- Отам, у шкоді! Біжи, поки діда Савки - сторожа немає.

Ото було, скажу тобі я, літо:

Ставок,

де мокли до обіду,

І сонце –

сходило в левади —

Найвища радість!

А як у гості йшли малими

Ми до левадної малини,

Коли дід-сторож дибав на обід…

-- Привіт!

-- Привіт дитинства спнасівки!

А дні які, які роки…

Сказать вам, дітки, хочеться мені:

-- Шануйте дні!

ОСІНЬ

Яблука, грущі, сливки, огірки, помідори – осінь. Зачекайте: виросту, навчуся і, обов’язково, буду сам їх вирощувати. Ага! Уявляєте: яблука з мойого саду, помідори з мойого городу… Їжте на здоров’я, ласуйте! А звідусіль: “Спасибі, синку! Невже ти сам такі “снікерси” виростив, га?!”

А хто ж ?.. Ой, та ніколи мені тут з вами: робота, багато роботи – зима підганяє. Ось, бачете, пташки у вирій збераються, дерева листя уже фарбують, як модниці волосся, а воно, листя-то, падає - падає… Інколи, вранці, уже і прохолодний подих зими чується – не терпиться білій, ой, не терпиться… Та й сонечко не те, вже не те: натомилося за літо, відпочиває. …

Ото була,скажу тобі я,осінь;

Лиш з’явиться на небі просинь

Опісля вересневого дощу:

-- Підпеньки на горі, підемо, чув? -

Сумки беремо,--

майже, як самі, --

Підпеньків там, дивися, не на дні,

У лісі…

Скажете , ми в лісі,

Неначе горобці у стрісі.

В леваді ж – помідори, огірки…

Ех, дні які, які роки…

Сказать вам, дітки, хочеться мені:

-- Шануйте дні!

НАГОРНЯК Володимир Якович

325040, м. Херсон-40,

вул. Покришева, 53/4, кв.110

Чумацький шлях. (Повість перша)

Вступ

Вранішній «Ікарус» йшов повільно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як сліпий стежку, вперто шарив фарами в молоці туману. Складалося враження, що міг рухатися тільки вперед — щойно вихоплений світлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.

«Хоч рейс відкрили!» — зрадів раптовій думці Василь Катеринчук — сивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса...» — продовжила себе думка. «Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!» — заспокоївся. «Заночував би...» Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни пам’яті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.

Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!» — скомандувала думка. «Теж мені,— розізлився на неї, — що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобідка...»

Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичок — впорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескорт — хлопці — статечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньою — гітара, рушили. «Шкільний випуск!» — по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.

— Залітай, голото! — зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:

— Що з нас?

— А як що? А куди?

— Вільховець.

— Пісню. Доспіваєте до Вільхівця — нічого не візьму!

— Скільки завгодно! — защебетала зграя. — Гітару!

А на Василя нахлинуло... Не чув пісень, не бачив зупинок, а чув і бачив себе у своєму далекому — не забувається! — 10-Б. І однокласників, і однокласниць... Таких, точнісінько таких...

Підкинуло, ще, зойкнула гітара, стрепенувся і Катеринчук. «А не проїхав?!» — блиснула думка. «О, де ж це ми?!» — стривожився. «Та Вільховець же!!!» — і защеміла так рідно-рідно.

«А хто це дибає назустріч? Дід Сташко?.. Він, точно, він! Говорили, що багато історій про чумаків знає...»

— Добрий день, діду Сташко!

— Ага, а чий це ти, га?.. Постій-постій, не Прокопа онук?.. Точно... В магазин осе іду.

— Молодшого не знайшлося?

— Дай, боже, здоровля! Спасибі!.. Клятий туман: зайде у вуха — ні-і-чого не чую!

— Діду, про чумаків розкажете?! — уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.

— Та ні! Та ти що, чоловіче добрий?! Дочка мені строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково...

Василь підійшов якомога ближче і бухнув над самим вухом:

— Про чумаків!!!

— Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сіль ніц не стоє, а колись у чумаків на кіло сала кіло солі міняли. Кіло доброго сала. Бо чумаки сіль тяжким потом заробляли. Теперечка — машини. Теперечка...

— Про чумаків! Розкажіть!

— Ідім. То я по дорозі. Ага, прапрадід мій, довго-довго жив, Митром називався. На послідній чумачці за погонича був, то розказував. А пам’ять у мене — (та хто цього не знає?!) — наче не він, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж і кажу: чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є... Тебе як прозивають?

— Василь! — прокричав, але не зразу — не чекав запитання до себе.

— То ти, Василю, приходи до мене ввечері... Зможеш?.. І я тобі все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково... То ти прийдеш?

— Прийду! — схилився до вуха. Стрепенувся дід:

— Туман пройшов — починаю чути... Біля огнища, чумацького огнища, посидимо... Приходи! — попрощалися.

Кроків десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:

—...буханець хліба, пляшку оцту, о, ага, і солі, солі обов’язково...

Віща птиця

(Вечір перший; розповідь діда Сташка)

Давно було се, — гей, роки!,—

Стояли ми біля ріки...

Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадає з дідового обличчя: «Біля якої се річки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу... Ага... Ні!.. А-а-а.. Не важно!» І знову постає перед Василем не знаний-перезнаний сільський дід Сташко, а, їй-богу, справжнісінький чумак.

Як зараз бачу:

тагани...

А скілько снилися вони?!

Біліє місяць...

О! Огонь,

Немов живий,

тече з долонь —

Кипить,

кипить у таганах

Чумацька каша...

На волах

Лосниться шкіра аж —

од місяця...

І стає собою, сьогоднішнім: ворушить вогнище, тягне — закашлявся — люльку... Василь же, та ти що?!, — ні звуку! Чув же від інших: страшно не любить дід Сташко коли його перебивають. Василь, здається, і дихати боїться... Нарешті! Заговорив:

Згадаю — й не знаходжу місця я!..

То не по небу —

по душі проляг —

Не по степу —

чумацький шлях.. — очі старого повільно-повільно здіймаються в літнє вечірнє небо; і рука; випрамляється вказівний — показує: — Чумацький шлях...

Трапилась одного разу з чумаками така пригода... Я тоді у них за погонича був — (а я, як вдає з себе прапрадіда свого, ну, того, що Митром називався, артист!) — якраз кашу доварював — перемішував, щоб не пригоріла. Чумаки ж одпочивали біля другого огнища: дядько Данило, дядько Петро, дядько Осип... Га?.. Ага, підходить до них Старший Чумак, — дядько Мартин, здається, Мартин, Мартин, — та дядько Охрім.

Ну, каша кипить, я перемішую її, щоб не пригоріла, а дядьки-чумаки одно — курять та мовчать, мовчать та курять, та інколи на волів поглядають чи, бува, не розбрелися. А тиша: ледь-ледь чути річку, тріщать дровиняки в огнищах та я, випадково, великою ложкою дно тагана дістану — ось і все. І так нам хороше та спокійно... Коли се як, господи; як упаде з неба якась-така птиця, чорна та велика, велика та чорна, світ такої не бачив, та на дядька Охріма, ага, аж поточився, та як закрутиться над ним, як закрутиться, та як закричить хтозна-яким голосом: «Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!! Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!! Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!!» Аж мороз по шкірі... Та ти що?!

Крикнула, клята, тричі, ага, і наче крізь землю провалилася, щезла. А ми всі дуже-дуже злякалися. Ой, а ти не злякався б?! Оцепеніли. Старший Чумак, перший оговтався, тричі перехрестився та й каже:

— А що се?!

Я не зрозумів:

Ні лісу тут,

ані стогів,

І степ навкіл,

як не дивися, —

Звідкіл ся птиця?!

Як обухом по голові огріла...

Се щось та значить,

значить щось, Охріме, —

Не птиця се,

а віщий знак!

А тиша, тиша настала, що, боже ж ти мій, як ніколи в світі: ледь-ледь чути річку, інколи затріщать дровиняки в огнищах та раз у раз, громовито присмоктуючи, тягне душу з люльки Старший Чумак:

— Не птиця се,

а віщий знак!

Я вже не перший рік чумак:

Твою се долю

чи недолю

Зустріли ми в степу з тобою

— Мою?! — дядько Охрім... А руки в самого — скільки жию, а не бачив, щоб у людини так руки тряслися! Залякався... Старший Чумак, що сказав так, щоб хоч якось успокоїти, продовжує:

— То скілько бачив-чув я на віку...

Зустрічалась якось доля чумаку...

Дядьки-чумаки — що?! — сидять, як боввани, не ворушаться, роти порозкривали... О! Як ти зараз... То Старший Чумак подумав собі, що їм нентиресно се буде: «А-а, вам сю слухати не хочеться колядку!..» Стрепенулися. Я — (О, а хто я?! Правильно. Митро-погонич) — першим:

— Розповідайте, дядьку!.. Тут і другі чумаки наспіли — дядько Данило, Петро, Остап та, навіть, і дядько Охрім — всі просять.

— Добре, добре, — згодився Старший Чумак, — слухайте...

«У тій слободі, де колись жив я, під Харковом, був один чумак» — дід Сташко уже взяв на себе роль Старшого Чумака і, треба визнати, це в нього виходило. «Грицьком звали... Ні, брешу!.. Тоді Грицько кинув уже чумакувати — оженився, осів. Ну, не скажи, жіночка попалась йому роботяща і душі доброї; і діточок було троє, ага, троє; і хазяйствечко маненьке, а своє; коли на тобі! Захворіла його жінка, полежала, полежала, а далі й вмерла. Вмерла.

Загорював наш Грицько, ох, загорював: не дасть він сам своїй голові толку. До людей пішов би жити чи в чумачку подався б — ні на кого дітей кинуть.

Став тоді він сам все робити, та діток своїх соглядати. Вдень — по людях, а ввечері прийде додому, дітям хоч хліба, а принесе. Поїсть — не поїсть, а діток погодує, спати положе. Ну, і сам ляже. Ой, а хіба заснеш? Все думає-гадає як йому свій вік коротати одинокому, та ще й з дітками. Подума собі, подума та й скаже: «Е-ех-х! Не бачив я долі зроду, не бачить її мені і до гробу!».

Почула, а почула ж таки десь, мабуть, його доля, що він так говорить, да й прийшла, да так, що він не вздрів де вона і взялася.

На самісінький Великдень, як задзвонили к службі, пішли люди паски святити, і наш Грицько пішов до церкви. Поніс манесеньку пасочку, що заробив у багатого сусіди. Приходить з церкви, а діти — ну, діти є діти — кричать: «Татко паску приніс! Скорій, татку, паску давай! І я, і я хоцу, татусю!» І так йому дітей своїх жалько стало, ледве не заплакав, але спинив та й каже: «Підождіть, почекайте, ріднесенькі, потерпіть, попросю батаття та засвітимо свічку, та помолимось богу нашому, а потім, і того, і пасочку їсти будемо... Ну, щоб як у людей... У нас же, бачите, навіть кресла нема...»

Дід Сташко перервав розповідь, некваплячись вибив люльку, засипав новим тютюном, притовк пальцем, демонстративно запалив сірник, смачно затягнувся. «Сірників тоді ще не було, не придумали, а вогонь добували з кресала, — пояснює. «То слухай далі...»

«Пішов до багатого сусіди Грицько багаття просити, а той: «Ах, ти ж злидота! І празник йому — не празник: ходить, жебракує... А от не дам! Не дам — і все! Не дам!!!»

Відтіля пішов у другі хати — і там усюди його випровадили. І скілько він не ходив, ні з чим зостався, багаття ніде не добув. От він і дума собі: «Піду я через степ, на той бік. Там бідніші люди живуть, знають, що воно нема, так ті скорій дадуть».

Халупку свою проминув так, щоб діти не побачили. І тільки се зійшов на степ, аж гульк — хтось огнище у степу розклада. Ага, як є, якраз біля тії доріжки, де йому йти. Глянув Грицько — ізрадувавсь, повеселішав.

Підходить ближче і баче: сидить якийсь старий дід, сивий та горбатий, сіра на йому свитка, ликом підперезаний, без шапки, а біля його лежить торбина, як у странника.

— Христос воскрес, дідусю! Дай мені огню...

— Воістино воскрес! Можно, можно...

— А що се ти, дідусю, не йдеш у слободу розговлятися?

— Як погасне огонь, тоді й піду, а тепер тримай-но заполу, я тобі насиплю багаття.

— Ой, у мене одна свитка тілько і є, та й та згорить!

— Тримай!

Підставив Грицько заполу, а дід і всипав йому руками три жмені жару, і приказав: «Іди швидше додому, до своїх діток. Заждались, мабуть. Ще колись згадаєш мене добрим словом!».

— Спасибі! — та й поспіша додому, а сам радий, що добув, чого йому треба було. Дійшов до своєї хати, оглянувся, — о, дивина! — ні діда тобі, ні огнища. Увійшов, багаття на припічок висипав, засвітив свічки, помолився і сів пасочку їсти зі своїми дітками, що так його довго чекали-виглядали. «Хороші дітки!» — подумав, зирк на припічок, а там замість багаття лежить куча червінців, обімлів от радощів, очам своїм не вірить. Перехрестився. Взяв у руки один червінець, а той так і засяяв, так і засяяв, і не взглянеш на його. Ударив перед іконами три поклони і прибрав у скриню ті гроші.

Зажив Грицько багато і привольно і, хто не спита, усім розказує про своє щастя-долю. Побудував нову хату, — куди там тому багатому сусідові!, — оженився — (жіночку взяв таку, щоб не тільки його самого, а й діточок його любила) — і лучче Грицька ніхто не жив на всій слободі».

— А хто, хто, ну, от скажи, хто його наградив, як не його доля, га?! От як ще бува на білому світі... — дід Сташко зробив довгу-довгу затяжку, аж захропіла чумацька люлька, аж у грудях заклекотіло, потім ще дві, поменші, майже беззвучні, і продовжив.

«А розказував се Старший Чумак, бач, для того, щоб хоч якось Охріма, — о, забуватися став, дядька Охріма, — розважить, бо дуже той переживав після птиці, аж з лиця спав. Поки говорив-розказував, доварилася каша, розпочали вечерю. Старший Чумак і піднявся: «Вечеряйте, я уже, пройдуся...»

Повертається через деякий час, і до дядька Охріма:

— Твій Рябий щось не те — ліг і не ворушиться. Чи не захворів?

— Подивимося, — встав дядько Охрім. Удвох пішли. Чуємо:

— Розлігся тут — ану, вставай... Вставай, кажу!

— Охріме, здох...

— Здох... Як здох? Та ти що?!

Ось, показалися, підходять. Поманив мене рукою Старший Чумак і каже, щоб скликав усіх. А кого — усіх? Тілько ж поїли, ще не розбрелися.

— Що таке?

— Що?

— Случилося щось?

— Случилося. Охрімів Рябий здох.

— Як здох?!

— А як здихають?

— Овва! Ось тобі і птиця!

— Я ж говорив...

— Досить базікати!!! Готуйте гроші, в кого які — всі! — І Старший Чумак першим же виймає з-за пазухи платочок з грішми, розв’язує. І всі так, і я... А ти як думав?! Ага, один лише дядько Петро, — я се зразу запримітив, — закрутився, наче веретено: платочок вийняти-то — вийняв, і розв’язав, а непомітно так, як йому одному здавалося, під шумок, хвать половину — і в свою кишеню. А дядько Данило, — хрясь!!! — його по руці, да так, що всі гроші по степу розлетілися. Дядько Петро збирає ті гроші навкарячки, а сам:

—Ой випали... позбираю, позбираю...

— Випали, кажеш?! — наступає дядько Данило.

Якраз тоді Старший Чумак гроші рахувати закінчив:

— Петре, давай свої і вистачить, на доброго вола вистачить... І на дорогу... Давай... Охріме! Ні, тобі не можно, Данило поїде.

— Як се не можно, як се не можно, ви чули, га?! — розпалився дядько Охрім. — Віл-то, врешті-решт, мій...

— Не можно! — відрубав дядько Мартин. — Охріме, та клята птиця, повір мені, бувалому чумаку, себе ще покаже. З нами будеш — як не як, гуртом виручимо, а дорога, сам знаєш, дорога... Даниле, кого в напарники?

О, я як підскочу: «Візьміть мене, дядьку Даниле,,. Не підведу!».

— Ні, — знову Старший Чумак, — хлопця не бери! Молодий ще, та й один він у матері, ті — дівки... Дорога...

— Поїдеш? — до дядька Петра дядько Данило підійшов.

— А що? Поїду...

— Тілько, Петре, слухайся Данила, він — старший! — Старший Чумак, а дядька Данила запитує: — Воли твої як?

— Моцні. А зустрінемося де?

— Де?.. — задумався. — Біле Озеро? Ні, ще один кордон... Біля Харсону, на в’їзді у сам Харсон... Ага!.. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Так-так, о, а гроші! — Старший Чумак передає дядьку Данилу чумацькі гроші. — Вола бери не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягай! Хай, попервах, за возом звикає... Харч заготовимо. Підніму до зорі. Лягайте спати!

Василь так заслухався, що ніякої уваги на вогнище уже не звертав — воно дотлівало.

— А вола-то Охрімові купили? — підігнав старого, що уже замовк.

— Аякже! У Білозерці. Як і домовилися — не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягали, щоб, попервах, за возом звикав. А лиха в дорозі натерпілися, не приведи господь! Приходи завтра — послухаєш...

— Прийду... Діду, а чорна птиця це насправді, чи, може, чумаки самі придумали, га? — і лукаво подивився на діла Сташка.

— Придумали... — аж образився дід. — Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді, і про се всі знали, і вірили чумаку, бо він як скаже, то так воно і є... Придумали?! Ага, Охрім, як осе вола купили, наче повеселішав, прямо-таки на очах ожив, думав, що біда минулася, перед якою птиця кричала. А-ат, а не по його вийшло, не по його!

Тільки в’їхали в село, — Охрім ішов останнім, — назустріч знайомий чоловік:

— Здоров, Іване!

— Здорові будьте, хлопці!

— Чи усі наші живі-здорові?

— Та всі, слава богу, — каже, — тільки на тій неділі, у п’ятницю, Охрімову маму поховали. Вмерла, не діждавшись сина... Він же не з вами?..

— З нами...

О, а як свою матір Охрім любив — слів таких нема, не скажеш! Ось тобі і чорна птиця... Придумали, ха, придумали!.. Хто ж таке може придумати? Нема йому що робити? Ну, може, трішечки я і наплутав, може, — старий вже, забувати став. Але не придумав!.. Та й скажи, з ким осе мені старину згадувати? Усі товариші повмирали, і моя черга, мабуть, от-от, недалечко. Прийде з косою, скаже, йди за мною, і піду, куди я подінусь, піду... — дід Сташко перевів подих, призадумався, придав обличчю нарочитої серйозності. Піднялися гранчаки, дідів — на дні.

— За них, дідуню?!

— За чумаків?.. Бо то, скажу тобі, були люди, лю-ю-ди, та-а куди вам!!! — і перехилив у себе.

Блуд

(Вечір другий; розповідь діда Сташка)

«Ну, так, ага, одправилися рано-ранесенько, ще до зорі, дядьки Данило та Петро, чумаки, вола купляти. Удвох на одному возі, аж гульк — роздоріжжя.

— Петре, куди? — питає дядько Данило.

— Цоб, канечно, цоб! Провіряти здумав...

— Цабе!

— Цоб, кажу тобі, цоб!

— Цабе, дурню!

— Яке цабе, яке цабе?! З глузду з’їхав... Цоб... О, хлопець іде — запитаємо.

Доганяють хлопця, а це був Блуд, так-так — Блуд, запитують:

— А чи не скажеш, хлопче, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.

— Як не сказати — скажу, — віповідає хлопець-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цоб, і години так через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.

Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі. Дядько Петро розвеселився — а чого б, вийшло як він казав; дядько Данило — трохи похнюпився.

— Цоб, цоб, нечисть! — повертає, оглядається. — Петре, а де ж той хлопець, що дорогу нам показував?

— Дався він тобі! Може, — а що?, — ліг спочити, а нам звідси не видно.

— Дай, боже, на твоє може...

Їдуть, мовчать. То ж дядько Петро, аж розпирає його, вирішив підначити дядька Данила:

— Даниле, га, Даниле, скажи-но мені, чого ти такий впертий?

— Який такий?

— Прямо тобі, як моя жінка: та як упреться, як упреться... Ось, та недавно, кажу я їй...

— Ой, та не вперта вона в тебе, що я не знаю, з нашого ж села, не вперта, а...

— Ну-ну, говори, раз почав!

— Не вперта, а... а дурна...

— Дурна?.. Чого дурна?!

— А в кого ж язик повернеться назвати її розумною, покумекай, коли вона за такого дурня, як ти, заміж вийшла? — сміється.

— Ти, значиться, так-так, добре-добре... — не знайшовся дядько Петро. — А я-то думав, дурний...

— Ось, бачиш, сам признаєшся! — з’язвив дядько Данило. — І правильно робиш! Хіба таке сховаєш?..

— ...думав за твого сина свою дочку віддавати, породичатися, уже вони давненько женихаються... Дзуськи! Не діждешся! — зобидився, навіть пересів з передка, зобидився.

Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго мовчать. Дядько Данило, нарешті, не витримує, заговорив, наче й не було тягучої мовчанки:

— То се за котору — за старшу чи за молодшу?

— За молодшу... Скаже таке... Спочатку — старша, а потім — і молодша. Щоб як у людей... За старшу!

— А-а, що на жінку скидається, на Марію?

— Та ні! За старшу — вилитий я...

— Не дам, не дозволю!!! — аж підскакнув на возі від несподіванки дядько Петро.

— Що не дам, що не дозволю?! Та що з тобою, Даниле?!

— Хлопця калічити не дозволю! Вилитий він... Ти хочеш, щоб я по своїй хаті боявся вночі ходити? А, не дай бог, присниться, га?!

Зобидився, ох, і, зобидився, смертельно зобидився дядько Петро, кричить:

— Цоб, цоб, давай цоб!!!

— Та бачу... — сміється.

— Кажу, давай, значить, давай!!! Буде ще мені тут...

— Цоб, цоб, круторогі! — повертає. — Петре, а яка се в тебе чумачка?

Мовчав-мовчав, але, все ж таки, відповідає:

— Сам я, правда, не чумакував, але дядьки мої чумакували, та й все наше село чумакувало, то я чумаків знаю... Ну, перва, а що?

— Нічого. Та ти не закипай — жартів не розумієш...

— Хто ж так?.. А в тебе яка?

— Ми — чумаки з діда-прадіда. А хочеш, друже, розкажу тобі як мій дід перед останньою своєю чумачкою злодія провчив?

— Послухаю — дорога довга...

Дід Сташко нап’яв груди, хотів було розмашисто затягнутися, але весь тютюн у люльці вже вигорів. Вибив, почав трамбувати новим. Василь витягнув із сумки пару гранчаків, пляшку казенки, закуску. Дід Сташко здивовано-запитально глипнув на Катеринчука.

— За чумачку!

— За чумачку не випити — гріх! — погодився старий. — А не сп’янію?

— Скільки вам тут до хати — на руках віднесу, — пожартував.

— Донести — донесеш, — окинув відстань поглядом, — а що люди скажуть?

Випили. Толком і не закусили — зашкварчала люлька, задиміла чумацька розповідь...

Се під зиму було. Попродав дід годовані воли та й їде собі конячкою, щоб купити нових волів. Доганяє він чоловіка, що йшов з клумаком, а той чоловік і проситься: «Підвезіть мене, дядьку!». Дід собі думає, що якийсь подорожній чоловік іде, та ще й з клумаком, то чого ж його не підвезти, та й каже: «Сідайте». Припинив коняку, той сів і клумака поклав, їдуть. А як трохи проїхали, то так, здалеку, до діда, наче він його років сто знає, хитро так: — А що в тебе за загадка, що в тебе коняка гладка? — І так на діда подивився, так подивився, що дід одразу ж і здогадався, що той злодій, та й відповідає йому:

— А що се в тебе за думка, щоб ти ще й не позбувся клумка?

А далі злодій питає чумака:

— Де ви були?

— На базарі.

— А що купили?

Ага, а дід витягує з халяви ножа та й каже, що осього ножа купив, та й опустив ножа, наче нехотячи. Здержує дід коняку, а злодія просить, щоб зліз та подав, бо коняка така, що не хоче сама стояти.

Злодій зліз і тільки-но нахилився, щоб ножа взяти, а дід батогом по конячині, батогом, і полетіла, як птах. Бо конячина-то, насправді, добра в нього була, то так дременув, що тільки порох знявся за візочком.

— І правильно зробив! — захоплено випалив дядько Петро. — Правильно. А що в тому клумаку було, Даниле!

— А хто його знає! Од’їхав дід далеченько, спинив коняку, помахав на злодія пужалном, скинув на шлях клумака та й поїхав.

— Як се — скинув на шлях клумака та й поїхав?.. Не розумію... — здивувався дядько Петро.

— А що тут розуміти? Дід мій — чумак був. Другий би так і поїхав би з клумаком, а чумак — ні. Хоч свого позбувся — чужого не захотів.

— Цоб, останнє, цоб давай! — аж закричав дядько Петро.

— Ледве не проскочили! — повертає дядько Данило.

— Ти, як хочеш, Данилечку, а я в Білому Озері покупаюсь-таки.

— І я чумацький піт змию — пилюку... Ов-ва, Петре, а чи не здається тобі, що ми вже тутечки бували, і не далі, як сьогодні, га?! — стрепенувся дядько Данило, припіднявся аж.

— Перехрестись, коли здається! Скажеш... Ось, глянь, чоловік іде — запитаємо...

— Сушняк неси — вогнище ледве дихає! — Василь не примусив себе чекати: швиденько притягнув дві розлогі яблуневі гілки, розчахнув й, по одній, почав ламати їх на коліні. Дід ворожив з дровами. Несмілі тендітні пелюсточки полум’я і, врешті-решт, вогнище загуло, запрацювало. Якусь мить дивилися на вогненну гру. Закашляла люлька:

— От, зараза! Кинуть якби, всі кажуть, а що від мене тоді залишиться, не виходить. Чоловіче, чумацька... — скосив поглядом на Василя, що розпочав копошиться в сумці. — Ні-ні, пить не будемо... Слухай...

Доганяють чумаки чоловіка, а се був Блуд, так-так — Блуд, запитують:

— А чи не скажеш, чоловіче, будь ласка... — дядько Петро розпочав.

—... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки значиться? — дядько Данило продовжив. — Як не сказати — скажу, — відповідає чоловік-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цабе, і години так через дві якраз і біля Білого Озера будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.

Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі.

— От, клятий хлопчисько, неправильно дорогу вказав! Даниле, мабуть, і не знав куди цоб, а куди цабе? Вони, молоді...

— Петре, ти очі його бачив?

— Кого? Чоловіка? Очі?.. Очі як очі!

— Метушливі, сірі, насмішкуваті і якісь бездонні чи що, як і в того хлопця.

— Ой, знову йому здається! Чумаки, з діда-прадіда...

— Здається, кажеш?! Ой, не здається, чує моє серце, що не здається! — зіскакує з воза, нагрібає біля дороги кучу землі, вставляє бадилину, заскакує на воза, їдуть.

— Навіщо? — ледве стримує сміх дядько Петро. — Надієшся колись повернутися, га?

— А чи не рано смієшся?!

— Та ну тебе! Розкажи щось... О, а хто такий Кирило-чумак, чув про нього?

— Чув, чумак. Справжній чумак. Був. А скілько його гісторій по світу ходять! Ага, осю любив розказувати найбільше...

І дід Сташко вже робився Кирилом-чумаком: піднімався на ноги, опускав на шапці вуха, натягував її, бідолашну, скільки могла, знімав зі штанів ремінь і підперізувався ним майже біля грудей... На ошарашений погляд Катеринчука відповідав: «Чумаки, знай, про чумачку завжди розказували від себе, начебто се з ними було. Зрозумів? Щоб ніхто не засумнівався, що правду говорить».

Як раз мені випадок був, що аж сорому набрався от священика. Ой, господи! А все через те, що я рідко вдома бував.

Одного разу зробилося мені в дорозі на серці так важко, так важко, що аж покору не знайду, аж одхлипую, як мала дитина. Коли б чого вдома не трапилося, думаю.

Що його робить? Доїхали ми до села, стали возами під селом, а й кажу до хлопців: «Залишайтеся котрий коло волів, а хто хоче, йдіть зі мною до церкви, бо я піду молебствіє провести за здоров’я домашніх. Так мені важко, що бодай би там чого не трапилось».

Пішли ми. Все чумацтво повернуло до церкви, а я аж до попа підійшов. Підійшов і прошу: «Панотче, одправте молебствіє». Він каже: «Добре». Взяв папіра й почав записувати.

— Звуть вас як?

— Кирило.

— А жінку?

Нагадував я, нагадував, ну, ніяк... Він і питає:

— Яка ж то вам жінка, коли ви не знаєте, як вона зветься? Чи вона вам вінчана?

Так мені соромно стало, соромно стало, що й світа божого не бачу.

— Та як же вінчана, коли з нею брав шлюб у нашій церкві, у свого панотця?!

— А діти є?

— Є, — кажу.

— Скілько їх?

— Здається... Здається, п’ятеро... та п’ятеро!

— А як їх звуть?

— А як?.. Не знаю, — кажу.

— Та як же так, щоб своєї родини не знав як зветься?! Як же ви їх звете?

— Я, панотче, буваю вдома раз на рік або й рідше... То отак, як що треба, то кажу: подай, моя дитино, принеси чи там що. А як треба гукнуть, то на жінку гукаю «стара», а вона мене «старий»; на дітей гукаю «малий», «мала»; і, господи, як вони до мене лебедяться, як лебедяться. Я їх по голові кожного погладю, гостинці дам, а як вони звуться, то я і не то. Стара якось на них каже, а хіба прислухався. Коли приїду, — чи до них тоді? — людей повна хата, в самий перед обід треба справити, а ще й розпитувати ідуть — двері не зачиняються... Ні, не пригадаю, ні!

Записав піп: «Кирило со чадом», — то так і відправив. Я-то пригадав, опісля уже пригадав, як жінку казав колись, коли сватався, Марія, а про дітей... Приїхав, то жінку кілька разів розпитував як вони звуться, ага, знаю-знаю. Ой, а скілько сорому набрався од священика!

— То що: докажу чи вже розбігаємося — зірка північ показує, га?

— Та ви що, на півслові?!

— Добре-добре! Ач, насів... — дід Сташко взяв рукою жарину і поклав її прямо в люльку, смачно зацмокав, задимів.

Так чи інакше, а дісталися наші чумаки до четвертого цабе. Повертають, аж гульк — огнище, а біля його хтось ворушиться. Жива душа — зраділи. Сидить біля огнища дід. Сивий-сивий. Як туман. А очі-то, очі, — вже і дядько Петро став придивлятися, — точнісінько, як у тих хлопця та чоловіка, ага, точнісінько.

— А чи не скажете, дідуню, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ...як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.

— Як не сказати — скажу, — відповідає дід-Блуд, так-так — Блуд. — Через кожні перші півгодини беріть цоб, а через кожні другі пів-години беріть цабе, і години через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо. Прямо. До роздоріжжя.

«Спасибі!» — і їдуть собі. Оглядаються через деякий час — що таке? — ні того огнища тобі, ні того діда. Зупинили волів, прийняли знамення боже, перехрестилися тричі, кожний, стоять. Кругом степ, — а що степ?! — куди не глянь — степ. А ніч — хоч би зірочка! Раптом: «Даниле, мітка твоя. Так і є — Данилова мітка.

— Приїхали... — вже і дядько Данило розгубився.

— Що робити, що робити?! — дядько Петро, аж трясе ним.

— Що?! Робити! Їхати! І не рюмсати...

— Куди, куди їхати?!

— Прямо!

— Ага, прямо...

— Малому мені, згадав, бабуся Оришка говорила, що першу дорогу Блуд завжди правильно каже. А се — Блуд. Не інакше — Блуд. Їдемо.

— А другу?

— Що другу?

— Д-дру-у-гу дорогу... — починає продавати дрижаки

— Запитай про щось інше! — уже злиться.

Роздоріжжя...

— К-кук-ку-ди-и?..

— Розкудахтався! Прямо...

І ні слова більше, їдуть-їдуть-їдуть... Знову дядько Петро:

— В-вовк-к!

— Який... Ого, завбільшки з вола!

— Що робити, що робити?!

— Ага, а звідки вітер?

— На нас.

— А воли?

— Ідуть.

— І того вовка не чують?

— Не чують.

— Ану, Петре, перехрести його, вовка сього... Тричі...

— Перехрестить? — хрестить перший раз. — Дивися, дивися, на задні лапи піднявся!

— Перехрести другий раз.

— Перехрестить? — хрестить другий раз. Вовк завив, да так, що чумакам аж мороз по шкірі пішов.

— Перехрести третій раз.

— Перехрестить? — хрестить третій раз — вовк зникає.

— Ага, — замахав пужалном дядько Данило, — боїться нечисть знамення божого, боїться!

Доїжджають до «вовчого» місця — стовб. На стовбі — табличка.

— Читай, Петре!

— Читаю: Біле Озеро...

Зіскакує з воза, летить до таблички, читає, протирає очі, знову читає, перехрещує табличку, ще раз читає:

— Біле Озеро, Данилечку, Біле Озеро!!!

— Не кричи — всіх білозерських собак розбудиш! — а сам-то, сам, як мала дитина, місця собі на возі знайти не може. Не витримав таки — зіскочив:

— Покупаємося?!

— Та хоч до ранку!

— Доїхали...

— Доїхали, Данилечку, доїхали!!! — і обійнялися чумаки, як брати, котрі довго-довго не бачилися, і... Та ні, брешу, здалося... То небо пустило сльозу, — не плакали, коротку, але радісну, — на росу.

А воли?! Де воли?! Самі не йшли, а бігли, як ніколи, до такої довгожданої тремтячої води Білого Озера.

Як Чумаки зі смертю зустрічалися

(Вечір третій; розповідь Діда Сташка)

— А чумаки оковиту полюбляли, кажуть, га?

— Та ти що? — аж люлька випала. Підняв, досипав тютюну, прикурив, затягнувся. — Аякже! Та що ж то за чумак був би, що не випивав би. Дорога — і холод, і голод, і хвороби, та усяке бувало. А лікуватися чим, ну, чим, га? Нею. Як нерідко бувало, зайдуть у шинок... Любили! Но, я тобі скажу, шинкарі їх обманювали, наживалися... На самий перед у барило води наллють відро чи й двоє, а горілку виточать. Ага. Хоч на барило до крента і перчатка прикладена сургучова, а вони вміли так зробить, що й ніхто не впізнає. Потім, от-от, ніколи не держали шинкарі посуди рівно, як наливали там бичка чи половинчика, теличку, восьмушку, чвертку, кварту чи пів-кварти.

Скілько б вони не наливали, то обов’язково держать похило й далеко от крента, щоб дзюрчало та пінило. Тоді не видно, що не повна. От чумак підіп’є, то коло його пів-пляшки, а він всерівно каже: «Шинкарко, бісова дочко, дай горілки!!!» То вони в ту пляшку трохи доллють, а гроші беруть, як за повну.

— І що, всі так?

— Не говори, не всі: були й такі, я про шинкарів, котрі розуміли нелегку чумацьку працю. «Сіль от поту чумацького солона!» — казали. Ті не обманювали.

Вола?.. Тут же, в Білозерці. Не жирного, а тяглового, ну, як ще тоді домовлялися. І сторгувалися недорого. Ага. Воно ж як по-християнськи?.. Покупку обмить треба! Закон! Другий якийсь нещасний віник купить, щоб хату підмітати, а обмиє його так, що хату продати — мало... Чумаки ж, сам знаєш, не такі люди, не такі, але хильнули добряче, з вершечечком, і на дорогу прихопили. Ой, а як воно на другий день — не говори, не згадуй! Їхати-то треба, треба... Розмова? Та яка там тобі розмова — світ перевертається! Мовчки — заснеш. Дядько Петро першим і розпочав:

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки!

— Ох, і горілка!

— Погана?

— Погана... Чому погана?! П’ється, як вода... легко...

— А водить... водить...

— Ох, і водить!

Їдуть. Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго так — уже й кимарити починають. Дядько Данило не витримав, заговорив:

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки!

— Ох, і горілка!

— Погана?

— Погана... Чому погана?! П’ється, як вода... легко...

— А водить... водить...

— Ох і водить!

Осе й порозмовляли... Думка, якщо якась, нещасна, і приблудиться ненароком, то й та про те як опохмелитися. Бр-р-р!! Хіба не знаєш як воно на той проклятий другий день буває?.. Сказати, подумати бридко!..

— Ви.. гик-к!.. — хотів було осміліти дядько Петро.

— ...П’ємо... гик-к! — мужньо продовжив глибоку і дуже своєчасну думку товариша дядько Данило.

— Зараз?

— За раз!

— Ага.... гик-к!.. — навіть задумався дядько Петро.

— А.... колеса? — запитує дядько Данило.

— Стоять.

— Стоять?.. А правильно?!

— Правильно.

— А.... воли?

— Воли?.. Крутяться.

— А як крутяться, га?

— Попарно.

— Угу... Правильно?

— Правильно.

— Ви..гик-к!.. п’ємо?! — продовжує уже сам дядько Данило.

— На возі!? — дядько Петро запитує.

— Чумаки на возі... гик-к!.. гик-к!.. гик-к!!!

— Не п’ють! — здогадався дядько Петро.

— Не п’ють!

— Злізаємо?

— Злізаємо!

Ага, злізли б вони тобі, якби не яма на дорозі: дядько Данило — наліво; дядько Петро — направо. Так і поснули. Воли стоять, ремигають.

Лежать чумаченьки, хропака дають, степ здригається. Звідки не візьмись — жінка в чорному: заглянула, як ворона в кістку, на воза, пошарила. Нічого не взяла, не збрешу. Глипнула на третього, купленого, аж затрясся. Відьма, як не як, а не просто жінка. Над дядьком Данилом стала, чаклує. Заворушився чумак. Над дядьком Петром — ну, той зразу. І пішла собі.

— Петре, агов, де ти, Петре?! — дядько Данило гукає, зліва по возу підіймаючись.

— Даниле, агов, де ти, Даниле?! — дядько Петро гукає, справа по возу підіймаючись.

Зустрічаються поглядами:

— Здоров, Петре!

— Здоров, Даниле!

— Щось розумієш?..

— Голова...

— Го... Не нагадуй! О-о-огнище розкладемо, чайку заваримо... Він нас і поставить на ноги.

— З чого чайку?

— Зі степу. Справжнього, чумацького, від усіх болячок та хвороб...

Пішли степом — сухостій на огнище збирають. Данило, дядько Данило інколи степової травички підірве. Та не підряд, не підряд, боже борони, тут яку знати треба! А в сей час на обрії...

...А в сей час на обрії Старша Відьма, — ну, жінка в чорному, — так-так, Старша Відьма, дівчину зустрічає. Молоду-молоду, всю в білому-білому, як наречену, а що красиву — очей не відірвати, світ не бачив, ага, Дівчину-Смерть. Дівчина-Смерть першою і заговорила:

— Куди, стара, дибаєш?

— Стара... Світ за очі. Та яка ж я стара?! Супроти тебе — немовлятко...

— Супроти мене, безсмертної, немовлятко. Се ти правду кажеш.

— А ти далеко?

— Никаю. Там нікого не бачила, щоб поживитися?

— Чумаки, двоє, а п’янющі — ледве підняла. Хоч би спасибі — і не побачили... Та тобі там роботи небагато!..

—Піду, подивлюся, хоч цим поживлюся...

— До зустрічі!

— Мені так не кажуть, чуєш?! — хижо блимнула очима, але тут же і пригасила очі. — Іди, іди...

А що чумаки? Огнище розклали, таганок на вогонь приладнали, гріють воду на чай чумацький. Опохмелятися, — та ти що?! — навіть у той бік, де білозерська самогонка на возі, бр-р-р, дивитися не примусиш. Тяжко...

— А чай із чого, Даниле?

— Зі степу.

— Не пив.

— Вип’єш — все, як рукою, зніме.

— Скажеш! Зніме...

— Побачиш.

Глипнув у степ дядько Петро, — та що се таке?! — вдивляється, тире очі, знову вдивляється, знову тре очі:

— Даниле, якась дівчина іде... Чи привижатися починає?

А дядько Данило біля огнища був:

— Очі протри! Нам осе з тобою лиш до дівчат! Та хто тут, у сьому голому степу, бути може?!

— Тер уже, Даниле, та іде, Даниле, бачу, Даниле, дівчина...

— Дівчина... Іде...

— Наче і до нас, та до нас-таки!

Підходить. Посміхається. А чумакам-то звідки знати, що то Дівчина-Смерть, зраділи їй.

— Добрий день, красуне!

— Добрий день, чумаки!

— Добрий день! — дядько Петро вітається.

— А як се ти одна в степу і не боїшся? — дядько Данило цікавиться.

— А кого мені боятися? — відповідає-запитує.

— Простели свитку, Петре! Сідай, красуне, почастуємо чим бог послав.

— Спасибі. Сяду.

— А звідки ти і куди, звісно, якщо сказати хочеш? — не вгаває дядько Данило.

— А чого б не сказати? Звідусіль і всюди.

— Зрозумів... Точно сказано... Ага, а до кого?

— До вас. Хіба не бачите?

— До нас?! До мене і до нього? — уточнює.

— До вас, до тебе і до нього.

— Щось ти, дівчинко, все загадками говориш! Чия, скажи, ти тоді така будеш?

— Та ваша ж! І твоя, і його.

Тут уже й дядько Данило не витримує — на дядька Петра накидається:

— Ану ти, недопечений, признавайся, де се ми удвох з тобою могли согрішити?! — і не жартома запитує.

— Де?! А ніде! Що я — п’яний?!

— Правильно. І я — не п’яний... З похмілля, з глибокого похмілля, але ж не на стільки, ще при розумі!.. Щось, ти, дівчинко, не те, не те...

— А як вас звати? — знайшовся дядько Петро.

— О, звати тебе як? — підтримав його дядько Данило.

— Смерть.

— Смерть?!! — аж затрясло дядьком Петром.

— Смерть?.. — і дядько Данило пополотнів.

— Іду звідусіль, ходю всюди, а прийшла до вас: і до тебе, і до нього.

Чумаки — ні живі, ні мертві, і тиша... Першим дядько Данило оговтався:

— Хто б ти не була, ти, насамперед, наш гість, а се — святе... Почастуємо тебе, ну, а... Не по-чумацьки якось виходить... Та встигнеш, встигнеш — не переживай — од тебе, от Смерті-то, не втечеш!

— Ха! Чого мені переживати: я — безсмертна, всіх вас переживу. А од мене, се точно, ще ніхто не втікав...

— Ну і добре... Петре, неси припаси! Та не трясись ти, не трясись: чому бути, тому не минути. Білозерської прихопи, первачку, гостя ж у нас... Ой, та швидше, швидше ти там, не моняйся!

Приносить дядько Петро припаси і самогонку, а сам... Наливає дядько Данило, наливає до вінця, у три кварти наливає, і намагається всіляко розмову підтримати, бо зрозумів уже, що кінець розмові — се і їм, чумакам, кінець.

— Буде нам що на тому світі чумакам розповідати. А не повірять же, лобуряки, що довелося нам із самою Смертю випивати, не повірять...

— Будете розповідати, будете! Вже недовго!

Підіймає дяько Петро кварту, а руки ходуном ходять, розливає:

— За чум-мак-ків-в?..

— Мені всерівно, — говорить Дівчина-Смерть.

— Пий! — дядько Данило до неї.

— Ви-и пийте-е!!! — стрільнула очима, аж залихорадило чумаками.

Дядько Данило одним махом перехилив усю кварту, занюхав хлібом, витерся рукавом. Дівчина-Смерть усе уважно спостерігала і точнісінько так повторила: випила одним махом усю кварту, занюхала хлібом, витерлася рукавом. Тут уже до розмови і дядько Петро підключився, осмілішав:

— Ви на нас, Смертонько, не дивіться, ми на сьому клятому зіллі виросли, закусюйте, закусюйте, а то сп’янієте...

— Та пий уже! Знавець мені знайшовся! — гримнув на нього дядько Данило.

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! — попричитав дядько Петро, опорожнивши кварту. — Ох, і горілка!

Дід Сташко примовк: вибив тютюн з люльки, засипав новим, утрамбував. Василь же наламав та підкинув хмизу у вогнище. Нарешті! Зашамкала, запахкотіла, задиміла, запрацювала, заговорила люлька.

— А які останні слова говорив дядько Петро, га? Повтори.

— Запросто: «Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! Ох, і горілка!». Так?

— Так то так. Але за сі його слова поплатилася білозерська шинкарка, ага, життям поплатилася. Зустрілася, мабуть, з нею Дівчина-Смерть. Коли чумаки поверталися з Криму, се я наперед забігаю, того шинка вже не було. Але святе місце, — прости, господи! — пустим не буває, стояв другий шинок. І шинкар другий, а та шинкарка того, уже... То слухай...

— Поїж, Смерте, що бог послав, поки чайок закипить, а я заварки нарву. Розваж гостю, Петре, налий ще по одній! — сказав, підіймаючись, дядько Данило.

Налив дядько Петро по вінця Смерті, і собі тож, а Смерть:

— Як воду споганили, як воду споганили!

— За вас! — подає кварту. Смерть бере, але ставить на землю:

— Не буду!

— О, як се не буду?! За себе — і не буду! Ну, так не прийнято... Та й що вам, безсмертній, може статися, га?

— Та пий уже! Ох, і зануда...

Дядько Петро, а за ним і Дівчина-Смерть, випивають, вона і каже:

— Вода, і не гаряча, а гріє, гріє як!..

— Смертонько, а, ну, може... — мабуть, намагався вмилостивити дядько Петро.

— Чумаче, я — невблаганна! Мольбами ти свою кончину наближаєш! — блимнула очима, аж похитнувся, сидячи, дядько Петро. — А ось не стану я чекати вашого чумацького чаю!!!

— Та ви що, ви що?! Хіба так можно?! Я і не думав ображати вас, та ви що? Не так мене зрозуміли...

А дядько Данило на заварку траву збирає. Що ж він там збирає? Дурман та сон-траву, сон-траву та дурман. О, а в тагану, що на огнищі, справжня заварка з чумацьких трав, а не з дурману та сон-трави, ага. Се він, бач, так для Смерті старається! З воза таганок манесенький прихопив, кинув туди сеї нечистої трави, залив водою з першого тагана та й поставив таганок прямо у посередині огнища. І словом не встигли перемовитися — закипіло. І там, і там.

У кварту, що для Смерті, заварку з дурману та сон-трави виливає, а над своєю та Петровою квартою лише потримав. З більшого тагана, де справжній чумацький чай, а не дурман та сон-трава, собі та Петру наливає, а над Смертиною квартою лише потримав.

— Ось бачиш, Василю, який дядько Данило чумак був? — це вже дід Сташко до Катеринчука звертається, але наткнувся на Василів зацікавлено-напружено-нетерплячий погляд, повів розповідь далі.

Стали пить чай, а Петро — (можно, я поки-що без «дядьків»?) — руки в нього трясуться: не може взяти кварту. Не може — і все тут! Побачила Смерть, зраділа, проклята, просіяла вся:

— Що, боїшся мене, чумаче?!

— А хто ж тебе не боїться? — вступився за товариша Данило.

— Ото ж то!

Радіє, радіє та ще й насміхається. Чай свій одним махом, як горілку, перевернула в себе, а млость по її безсмертному тілі так і розходиться, так і розходиться...

— Як воду споганили... О, а чого се степ хитається, га, і крутиться, крутиться?.. Ану ти, Петре, свитку давай, вона тобі вже не знадобиться!.. Допивайте, та скоріше, свій чай чумацький, тьху, дозволяю... Чого, ну, чого се степ хитається, га, і крутиться-крутиться?

Заснула... Тш-ш!.. Заснула... А й було від чого: сон-трава, дурман, а горілка, горілка — первак! Став Данило Петра од огнища одтягувать, ага, а той не йде, упирається:

— Я чай недопив!

— На тому світі смолою доп’єш! Вставай!

— Одчепися!.. Дівчина, яка прекрасна дівчина!

— Прекрасна, як смерть.

— На! І ти ж недопив... — подає Данилу його кварту, той кидає на землю.

— А свитка моя, моя свитка, а тагани — не пропадати ж добру!

— Та сідай уже, нещастя!!!

— Сижу!.. А свитка моя...

Тільки й курява за ними. Зопалу навіть того не услідили, що воли до Білозерки, звідки їхали, розвернулися. А Данило лупить, гамселить, уродує волів і за ті гріхи, що ще будуть — від смерті тікають.

Дівчина-Смерть біля огнища залишилася. І не поворухнеться, так виморилася, спить. Коли, звідкіля не візьмись, жінка в чорному, Старша Відьма, на тобі! Зупинилася, стоїть, чаклує над Дівчиною-Смертю, будить чарами. Розбудила-таки, а та:

— Чого тобі?!

— Бачу — лежиш, думаю...

— За собою дивися!!!

— Та хіба ж...

— День, уявляєш: жодної душі не умертвила, жодної!..

— Колеса, чуєш?.. Їде наче хтось.

— Колеса?.. Злітай, подивися, і сюди. Та хоч цим поживлюся!

Старша Відьма перетворюється на ворону, летить. Дівчина-Смерть говорить сама собі:

— Жодної душі не умертвила, жодної!.. А чумаки, чумаки — від тебе ще ніхто не втікав, а вони втекли, втекли... О-ох-ох, і горілка в тії білозерської шинкарки... У шинкарки?!

Прилітає ворона, приземляється, перетворюється на Старшу Відьму:

— Двійко їх тамочки, двійко... Сюди їдуть... Ось же, ось показуються... Чумаки... Та ті ж таки...

— Чумаки?! Ті ж самі?! Чого ж ти мовчала, чорна роззяво!!! Ховаймося!!! Тікаймо!!!

— Що?!

— Ховаймося, кажу тобі, тікаймо!!! Тікаймо, кажу!!!

Посварилися чумаки. Їдуть мовчки: Данило — на передку, волів поганяє; Петро — в середині воза, напівлежачи. Дістав-таки Петро Данила до живого, як говорять, ой, та вони помиряться! Але тепер мовчать. Мовчать та їдуть. Їдуть та мовчать. А скільки воно можно мовчати?!

— Даниле, а чи не здається тобі, що ми вже тут побували, га?

— Не здається!

— А то не наше огнище?.. О, тагани і свитка, моя свитка...

— Знову здається? Перехрестись! — а сам і не дивиться у Петрову сторону.

— Та не здається!.. А свитку жалько — піду...

— Я тобі піду, я тобі піду! Як піду батогом по спині — миттю успокоїшся!

— О, я ж не доказав тобі, — промовив дід Сташко, — підіймаючись, — так і не послухав Данило Петра.

— Не послухав?!

— Не послухав... А свитку, Петрову свитку, жалько, хороша була...

— Пропала?

— Пропала. А жалько. Ти на чому туди, у свій Херсон, поїдеш?

— На машині. З Петром, Колі Бетлія, комірника, сином.

— Знаю. Білозерку ж будете проїжджати?

— А як же її об’їдеш?! Проїжджаємо.

— Верстов за десять після Білозерки, — та я там був, правда, давненько, — по праву сторону, як од нас їхати, валяються при дорозі два тагани — старовинні; один — побільше, а другий — зовсім манесенький. Так-так, якраз ті, з яких чумаки Смерті чай наливали. Он, скілько років пройшло, а ніхто їх не бере, і не візьме, і ви, не дай бог, не беріть. Машина се, звісно, не воли, можете й не побачити. А, якщо і побачите, то уваги не звернути. Бжик! — і проїхали! А не завадило б, їй-богу, увагу звернути! Гісторія се чи не гісторія?.. Гісторія, кажу тобі, гісторія!

Як чумаки чортихалися

(Вечір четвертий; розповідь діда Сташка)

— Прийшов?

— Скажете... Хіба можна не прийти?

Налаштували вогнище: дід Сташко розкладав дрова, неприминувши уже не в перший раз наголосити, що «огнище» — се не просто тобі так, се наука, і тре вміти, а не як здається». Катеринчук, смирно проковтнувши настанову, притягнув кілька дебелих гілок, розчахував, ламав їх об коліно на дрова, подавав дідові. Готово. Але спочатку — люлька. Без неї — ні-ні! Набивалася довго, ретельно. Нарешті. Спалахнув сірник: його одного вистачило як на дідову люльку, а це в першу чергу, так і на розпал вогнища. Полум’я захрустіло газетою; ще далеко недоївши її, почало облизувати нижні дровинячки, котрі заплакали, але зайнялися швидко, весело потріскуючи. Полум’я проскочило наверх, шмигонуло в різні боки, зашкварчало, загуділо. Зацмокала дідовими губами його знаменита чумацька люлька, задиміла розповідь.

Втекли-таки от Смерті-то, от Дівчини-Смерті, наші чумаки, дядько Данило та дялько Петро, втекли, а натерпілися скілько. Вирішили спочити — поспати годиночку так, не більше, хоч сонце і до полудня ще не дійшло. Розпрягли волів, хай попасуться, а самі вмістилися на возі. Поснули. Прокидаються — яка тобі там годиночка?! — темна-претемна ніч, зорі кричать.

— Ну ти, Петре, і спати моцний!

— А ти?

— Воли на місці? - запитує?

— Воли-то на місці, — відповідає дядько Петро, а на якому місці: тягли нас із возом куди паслися.

— Дорога скаже.

Кинувся дядько Данило впрягати волів, ага, не тут-то і було, як сказилися: фиркають, головами мотають не даються — і все тут!

— От чорт! — поспівчував дядько Петро.

— Чорт би вас побрав, бісові душі!!! — гаркнув на них щосили дядько Данило.

Аж чує чи причудилося:

— Беру!

— Се ти Петре? — запитує.

— Ні, не я...

— А хто ж?

— Се я, — чують.

— Хто я?!

— Я — Чорт!

А дійсно: стоїть біля воза миршавенький такий чоловічок, якщо можно його так назвати; вуха, мов лопухи; ніс, як у свині; ріжки на голові прорізалися, як у бичка-однолітка; і так лукаво-лукаво зиркає на чумаків, наче душі виймає; і хвостиком перед своєю мордою хить-хить.

— Якого се чорта тобі од нас треба, Чорте?! — не на жарт розізлився дядько Данило.

— Згоден.

— Що згоден?!

— Говорив на волів: «Чорт би вас побрав?»

— Ну, говорив...

— То я згоден.

— Та що ти згоден, нечисть ти рогата?!

— Та забрати їх!

— А-а-а, забрати... То се ти їх скаламутив?

— Я.

— Петре, а подай-но сюди батіг!

Дядько Петро подає батіг, а Чорт, — та ні, не злякався, — а тілько каже: «Чув я, що чумаки словами не кидаються. Значиться, не чумаки ви, а так собі...» Заїли, ох, заїли сі слова дядько Данила, за живе взяли: «Щоб якась свиняча ратиця та наді мною, над чумаком, насміхалася!» — се так подумав, а Чорту, — щоб той почув, — говорить:

— Так собі, не чумаки?! Добре, віддам, але за що?

— Даниле!!!

— Помовч, Петре! — а до Чорта — Що даєш?

— Гроші. Багато. Віз грошей. Згоден?

— Навіщо у степу мені твої гроші, котрі ти потім на черепки перетвориш?

— А ти звідки знаєш?

— І не з такими чортами зустрічався, знаю. Віз провіанту.

— Добре... Якщо побореш мене.

Катеринчук, котрий до цього ні разу не перебивав, стрепенувся:

— Скажете, та дядько Данило у два рази більший за Чорта, звісно, поборе. Ви вже вибачте мені...

— Поборе... Ти не дивися, що Чорт миршавий такий, не обманюйся: сила у його руках величезна, нелюдська — вола підніме! Запросто.

— Та ну!

— Ось тобі і «та ну!»... Дров підкинь, та й картоплю уже можно. Слухай.

А дядько Данило з Чортом продовжують суперечку:

— Не обманеш?

— ти що, не віриш мені?! — аж зобидився Чорт.

— Не вірю. Клятву давай. І на крові.

— Кажу ж тобі...

— Клятву давай!

Чорт простягає праву руку до воза, бере звідти розписний ніж, робить ним надріз на лівій руці.

— О, а звідки у нас такий ніж? — здивувався дядько Петро.

— Ніж як ніж, — відповідає. — Та не у вас, а у мене. Кров справжня, дивіться, чорна... Що казати?!

— Таке ось скажи... — се вже дядько Данило. — Ага, щоб тобі крізь землю провалитися і більш нікому на сьому світі не показуватися, якщо ти нас, чумаків, надумаєш обманювати!

— Щоб мені крізь землю провалитися і більш нікому на сьому світі не показуватися, якщо ти нас, чумаків, надумаєш обманювати!

— Щоб мені крізь землю провалитися і більш нікому на сьому світі не показуватися, якщо я вас, надумаю обманювати! — клянеться Чорт. — А тепер — ти... Клятву давай. На крові.

— А слова чумацького тобі недостатньо?!

— Чумацького?.. Згоден.

Дід Сташко глибоко затягується, аж заклекотіло — і в його старечих грудях, і в його чумацькій люльці:

— Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді, і про се всі знали й вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є.

— Так і є? — скоріше по інерції запитав Катеринчук.

— Так воно і є. Не сумлівайся.

— Даниле!!!

— Петре, помовч!

— Поборемося. Побореш мене — воли твої, і віз провіанту в додачу, не збрешу, не побореш — мої.

— Хто кого далі кине?

— Добре. Ти — перший.

Відійшов дядько Данило трохи подалі од воза та й кличе рукою до себе Чорта. Підходить. Ухватив його дядько Данило за хвоста та як почне розкручувать його навкруг себе, як почне розкручувать. Відпустив. Пролетів Чорт метрів так... багато... та як гупнеться, аж степ задрижав. А сам дядько Данило чимдуж до воза, кричить дядькові Петрові:

— В’яжи, Петре, чим зможеш, мене до штельваги!!!

— Навіщо?!

— Та в’яжи, кажу тобі!!!

Дядько Петро і постарався. Замотузив на совість.

— Тільки схопить, жени волів.

— Добре.

Підходить Чорт.

— Ну, тримайся, чумаче!!!

Та й ухопив дядька Данила упоперек. А той же був прив’язаний до штельваги, до воза. Підняв Чорт дядька Данила разом з возом, а дядько Петро по волах батогом — «лясь, лясь!!!» — та ще раз, та ще раз. Воли як рвонули — обох повалили: і дядька Данила, і Чорта. І штельвага лопнула — та ти що?! — така сила. Піднявся Чорт, обтрушується, ойкає. А дядько Данило лежить, зв’язаний увесь. Підбігає до нього дядько Петро, всі верьовки-мотузки ножиком — чик!, — да так, що Чорт, хоч і дивився, а не побачив. Піднімається дядько Данило, і до Чорта:

— Ну, Чорте, успокоїлася твоя чорна душа?

— Давай твою задачу.

— Яку таку задачу?!

— Мою ти виконав, поборов мене, а може, і я твою виконаю.

— Так не домовлялися!

— Тоді ще раз поборемося чи наввипередки побігаємо!

— А якщо не виконаєш?

— Суперечку закінчимо: ти — переможець.

— Я і не думаю суперечки більше з тобою заводити. Вечеряти з нами будеш? Те, що ми...

— О, це я можу! — аж підскочив з радості.

— Петре, а принеси-но святий хрест та ікону...

— Що?! — аж затрясло Чортом. — Не зрозумів!!!

— А що тут, скажи, розуміти треба?.. Помолимося, і ти з нами, з чумаками, хрест святий поцілуємо, і ти з нами, з чумаками, та й почнемо вечеряти...

— Не потрібна мені така вечеря!!! — розізлився Чорт, аж дим з вух на всі боки пішов.

— Баба з воза — воли швидше йдуть, — не вгаває дядько Данило. — А то повечеряв би з нами, з чумаками, га?

— Не буду!!!

— Не будеш, то не будеш... Воли мої?

— Твої-ї-ї!!! — вихор до неба, а Чорта, як і не було ніколи.

— Ху-у! Ну і пилюка! — Катеринчук прикрив обличчя рукою.

— А-а, чорт! — ледве не вилаявся дід Сташко.

— Ага, як причепиться...

— Та десь люльку заникав!

— А це що біля вас?

— Вона?! Ріднесенька моя, зараз я тебе нагодую, тютюнцю тобі дам.

— Даниле, допоможи стару штельвагу з осі зняти.

— Іду.

— Добре, що я здогадався, ну, як знав, купи у Білозерці штельвагу. Що тепер ми робили б, га?!

Дядько Данило вхопився за обломок штельваги, — раз!, — і зняв її з осі. А дядько Петро своєї продовжує:

— Став! — подає нову штельвагу. — Що ти робив би без мене би, га?! Пропав би... І щоб ніяких більше чортів, досить!!! Чуєш?

— Та чую, чую... — винувато відповідає дядько Данило, ставлячи на ось штельвагу.

— А з провіантом не поскупився, чортяка! Давай, братику, мирову, та й повечеряти не гріх... Га?

— Давай!

Дід Сташко підняв очі в небо. Дивився довго-довго.

— Чумацький шлях покажеш?

— Покажу. Ось.

— Правильно.

— Відкараскалися чумаки від Чорта...

— Ага! Так тобі і відкараскалися! Чорт ще нагадав про себе.

— А як?

— А так, слухай...

Їдуть нічним степом чумаки. Править уже дядько Петро. Дядько Данило сидить навіть не на передку, а в лівім кутку воза.

— А якби програв?

— Не програв же!

— А якби програв?

— Не програв же!

— А якби програв би, га? А ми правильно їдемо?

— По чумацькому шляху дивися.

Дядько Петро роздивляється небо, потім запитує дядька Данила

— Даниле, по сьому, що наліво, чи по тому, що направо?

— Та один він, чумацький шлях, над нами... — піднімає голову. — Тьху ти, чорт!!!

— Знову за своє?! — нервує дядько Петро.

— Петре, три чумацьких шляхи на небі: справа, зліва і впосередині.

— Тр-р-р!!! Яким їхати?

— Сим, що впосередині.

— Но-о! А ти не сумліваєшся?

— Ні. І в тому, що се Чорт з нами жартує також не сумліваюся.

Розповідали, що він і таке може.

— Ну, чортяко, начувайся! — дядько Петро вдивляється в обрій, аж привстав. — Даниле, світло, хата в степу... і біля одвірка, бачиш, наче щось ворухається... А чи не Чорт се, Даниле?.. Чорт!

— Чорт?.. Чорт!.. Я приляжу, а ти їдь, як їдеш, на хату.

Як тілько під’їхали, дядько Данило непомітно зіскочив з воза, та шасть за хату, та хвать Чорта за хвоста, аж взвив той:

— Болить же, чумаче, відпусти!!!

— Болить?! Ти ж клятву на крові давав, нечисть ти рогата, що не будеш нас обманювати!

— А я вас і не обманюю!

— Повторяй клятву!

— Ти, що, не віриш мені?..

— Не вірю! — і ще міцніше накручує хвоста чортяці. — Клятву!

-Ой-ой-ой!!! Відпусти, чумаче!

—Клятву повторюй!!!

— Щоб мені крізь землю провалитися і більш ніколи на сьому світі не показуватися, якщо я...

Так, не договоривши клятви, і провалився Чорт крізь землю. Та миттю — дядько Данило навіть не зрозумів що сталося. Запитує дядька Петра:

— Петре, там Чорт не пробігав?

— Начебто ні, А чи не пішов він свою клятву виконувати?

— Крізь землю провалився?.. Туди йому й дорога!

— Даниле, заглянемо в хату? Та й узяти, спасибі Чорту, маємо що... Га?

— Де наше не пропадало — заглянемо! — і тричі постукав у двері.

Дія перша: Королівство діда Мороза

На авансцені драматичного театру ляльковий театр. Уверху плакат: «Стрітенська казка або Як Лютий Весну не пускав». Бабуся Орися, дідусь Тарас та хлопчик Василько. Розповідь супроводжується відповідним тексту відеорядом лялькового театру.

Драматичний театр

БАБУСЯ. Тоді не вертися: сядь камінчиком і слухай! Усівся?.. Королівством…

ДІДУСЬ. А воно так і називалося – Рік…

БАБУСЯ. Королівством правив знаний по усіх усюдах Мороз. Дід Мороз. Його так всі між собою і величали, бо був старий-старий, аж вічний.

ДІДУСЬ. Розуміли, та звичайно ж, розуміли те, що правив-то королівством…

БАБУСЯ. Казали ж тобі – роки…

ДІДУСЬ. … а його чотири доньки…

ВАСИЛЬКО. Зима, Весна, Літо та Осінь – так?!

ДІДУСЬ. Так то так, були між собою дружно владарювали строго за чергою, під мудрим отецьким оком.

БАБУСЯ. Жив Мороз із найстаршою – Зимою.

ДІДУСЬ. Клімат йому цей подобався, погода по-вашому…

БАБУСЯ. Не без того, щоб інколи придибати до Осені – другої за віком: давав прочухана нерядовому Листопаду чи усовіщав невиправного птахо люба Вересня…

Ляльковий театр

МОРОЗ. У роках же, а мала дитина наче – за пташками бігає…

ОСІНЬ. Каже: - У вирій збираю… -

МОРОЗ. А без нього вони не полетять?!

ОСІНЬ. Каже: - Полетіти-то, вони полетять – чи захочуть повертатись?..

МОРОЗ. Та куди вони подінуться?!

ОСІНЬ. Каже…

МОРОЗ. Каже-каже!.. А я кажу: менше його слухай та потакай, зрозуміла?!

Драматичний театр

БАБУСЯ. Чи до найменшенької…

ДІДУСЬ. До тієї частіше – любимиця, мізинчик – до Весни.

БАБУСЯ. Заспокоював – ну, як уже в нього, в мужика, виходило – плаксивого Березня чи призупиняв непосиду-Квітня…

Ляльковий театр

МОРОЗ. Куди це ти розігнався, Квітне?

КВІТЕНЬ. Прикрашати землю, діду.

МОРОЗ. Та підожди ти зі своїми квіточками: нагрянуть заморозки – померзнуть всі!

КВІТЕНЬ. А ви їх не пускайте…

МОРОЗ. Правильно, не пускати, ага, самі втечуть. А и? Лише відвернуся, почнеш підсніжники сіяти.

КВІТЕНЬ. І не одні підсніжники – кульбабки, ряст, проліски, фіалки – почну…

МОРОЗ. Ото ж то!

Драматичний театр

ДІДУСЬ. Щодо третьої за вікном, - Літа, - то батько…

БАБУСЯ. Гаряче літнє сонце завжди хилило старого на сон…

ДІДУСЬ. Мороз уже і сам запамятовував, коли гостював у неї.

БАБУСЯ. Ні, не забував, не забував, і малих морозенків посилав до Літа, і не раз…

ДІДУСЬ. Але прилітали ті морозенки від Літа такими – розтакими гарячими та млявими, що хоч у хату не впускай.

БАБУСЯ. Завдавали старому клопоту: ледве-ледве виліковував їх!

Драматичний та ляльковий театри одночасно: драматичний театр – коментар; ляльковий театр – відеоряд

ДІДУСЬ. Першою заступала на трон – Зима.

БАБУСЯ. Були в Зими три сини – управителі, три місяці…

ВАСИЛЬКО. Знаю! Я знаю: Грудень, Січень та Лютий!

ДІДУСЬ. Грудень що?

ВАСИЛЬКО. А що?

ДІДУСЬ. Збирав землю, розкуйовджену листопадовими вітрами, у грудки. Для чого?

ВАСИЛЬКО. Бабусю, для чого?

БАБУСЯ. Так вона, бідолашна, менше промерзала.

ВАСИЛЬКО. Менше промерзала!

ДІДУСЬ. Спасибі, напоумив… Січень же покривав землю рівно-білою сніговою ковдрою.

БАБУСЯ. Земля заспокоювалася і засипала.

ВАСИЛЬКО. А Лютий?!

ДІДУСЬ. Та що там твій Лютий?! Лютий… В сімї, як говорять, ну, не без того… Вибач, це не про тебе. Лютий бешкетував снігом з такими, як і сам, нерозумними вітровими хурделицями – і все.

БАБУСЯ. Ой, а скільки натерпілася од цього Лютого морозива любимиця Весна – слів не добереш! Особливо незлюбив Лютий її, старшенького – Березня.

ДІДУСЬ. Березень, хоч плакса з плакс, але Лютому не покорявся…

БАБУСЯ. І, врешті-решт, перемагав, перемагав-таки розбишаку!

Ляльковий театр

Будинок Весни. Ранок. Злітаються Горобці.

ГОРОБЦІ. Ців-ців! Чув-чув-чув?! Потанцюєш!.. Лютий!.. Пра-вити!.. Прав-вити!.. Аж до літа!.. Аж до літа!.. А то і далі!.. А то і далі!.. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув?!

Виходить з будинку Весна.

ВЕСНА. Що це ви тут, вертихвости – ні світ, ні зоря – такий момент підняли?

ГОРОБЦІ. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув?! Потанцюєш… Лютий… Аж до літа… Ців-ців-ців! Чув-чув-чув?!

ВЕСНА. Що?! Що ви сказали? Розцвірінькались мені тут!..

Прилітає з шумом Лютий. Уже без бороди. Накидається на Горобців.

ЛЮТИЙ. Ки-ши-ш, звідси!!!

Горобці – ні з місця.

ЛЮТИЙ. Ки-ши-ш!!! Я кому сказав?!

Те саме: Горобці – ні з місця.

ЛЮТИЙ. Та ви!.. Та я вас!!!

ВЕСНА. (до Лютого) Та нічого ти вже їм не зробиш! Уся твоя сила, окаяний, у твоїй бороді була. А де та борода?! Немає… Березню!

Вибігає з будинку Березень

БЕРЕЗЕНЬ. Кликали, мамо?

ВЕСНА. Кликала. Прожени цього шалапута (показує на Лютого), і щоб очі мої більше його ніколи не бачили!

Березень зашиворіт виводить Лютого. Згодом повертається.

БЕРЕЗЕНЬ (хукаючи на руки) Холодний. Противний. Прогнав!

ВЕСНА. І за роботу, синку, за роботу… У нас її – непочатий край!

Драматичний та ляльковий театри одночасно: драматичний театр – коментар, ляльковий театр – відеоряд.

ВАСИЛЬКО. Раділи?..

БАБУСЯ. Ще і як раділи! Квітень прихорошував розбуджену лютневими хурделицями, такими різнокольоровими барвами, що земля молодшала та розквітала; і все-все починало оживати, подавати свої голоси.

ДІДУСЬ. Невтомний Травень шив землі новісіньку, з мерехтливою росою, світло-зелену сукню. І ця одіж так пасувала землі, що навіть старий Мороз милувався нею, тішив очі. Але здалеку – травневе спокійне сонце заколисувало діда, вертало до своєї хатини.

БАБУСЯ. Дочка Літо світила дорогу, проводжала поглядом батька аж до самісіньких дверей і, лише провівши, заступала на трон.

ВАСИЛЬКО. Перший літній місяць – Червень; бо черешні?..

ДІДУСЬ. І не тільки – кропить світ червоним: позіхають на вітрі молодиці-півнії, зазивають до себе дружні малини, бігають лісами непосидющі червонощокі молоденькі сунички, заглядають у вікна сором’язливі, ще світло-червоні, вишні…

БАБУСЯ. На зміну Червню приходив бджоляр Липень. (до Василька). Медок полюбляєш?

ВАСИЛЬКО. Та скільки завгодно!

БАБУСЯ. Липень прислав.

ДІДУСЬ. Лише після нього аж золотився хлібами Серпень. (до Василька). Оце, скажу тобі, внучку, трудяга: ні дня не спочине – ні вихідних, ні свят. Хіба що аж у кінці свого правління – на обжинках – звеселить душу піснею за повно вісним столом…

БАБУСЯ. І правильно! Має право – заробив!

ДІДУСЬ. А я що? Хіба щось проти говорю? Але не серпневі обжинки з піснями, а вересневе птаство, що розпочинало свої збори в далекий вирій, і будоражило світ, і будило старого Мороза.

БАБУСЯ. Ох, і мерзив же він за це Осінь, аж сльозилася – сльотилася… І Вересню припадало на горіхи…

Ляльковий театр

МОРОЗ. У роках же, а мала дитина наче – за пташками бігає.

ОСІНЬ. Каже: - У вирій збираю… -

МОРОЗ. А без нього вони не полетять?!

ОСІНЬ. Каже: - полетіти-то, вони полетять – чи захочуть повертатися?..

МОРОЗ. Та куди вони подінуться?!

ОСІНЬ. Каже…

МОРОЗ. Каже-каже!.. А я скажу: менше його слухай та потакай, зрозуміла?!

Драматичний та ляльковий театри одночасно: драматичний театр – коментар, ляльковий театр – відеоряд.

ДІДУСЬ. Ой, та що тому Вересню? Гримне, бувало, коли до живого дістане, Мороз на нього снігами та приморозками, але поки цей гнів крізь Весну та Літо, та дійде до Вересня – лагідним дощиком робиться.

БАБУСЯ. Жовтень, другий син Осені, художник-художник. Розмальовує все-все, і кольори підбирає, котрі сам захоче. Але якісь його художества бездушні, неживі – не те, що в юного Квітня; та й то до Листопада…

ДІДУСЬ. Щоб Листопад потім всі ці малюнки, всі ці творчі жовтневі безсоння не затоптав у болота та калюжі.

БАБУСЯ. Допоки не вгамує його Грудень, та й не без допомоги старого Мороза. Будити серед ночі. А кому це сподобається, га?!

Дія друга: Стрітення

Ляльковий театр

Мороз зустрічає Зиму.

МОРОЗ. Дочко, давненько я Весну не бачив. Морозенки полетіли в гості її до нас запрошувати. Приготуйся, прибери трішечки…

ЗИМА. Добре, тату. Вже іду.

Іде. Назустріч Лютий.

ЛЮТИЙ. Як? Сьогодні начебто нічого…

ИМА. Хоч на день втихомирся: Весна прибуде – моя сестра, твоя тітка…

ЛЮТИЙ. Ой, вічно так! А скільки в мене тих днів?

ЗИМА. Не зрозуміла!

ЛЮТИЙ. Сказано уже. Буду тихо.

ЗИМА. Ото ж то!

Розходяться. Виходить Мороз.

МОРОЗ. Морозенки прилетіли… Скоро буде і найменшенька…

Позаду Мороза, непомітно для нього, приземляється Весна.

ВЕСНА. Добрий день, тату!

МОРОЗ. (здригнувшись) Ой, налякала! Добрий день, донечко! (обнімаються). А ось і сестра Зима іде.

Підходить і обнімається з Весною Зима.

Драматичний театр

ДІДУСЬ. Зима з Весною зустрічаються.

БАБУСЯ. Та ви це бачили: сонце сяє, а сніг мете.

ДІДУСЬ. Випадає це народне свято на 15-те люте.

Ляльковий театр

Весна прощається з Морозом та Зимою

ВЕСНА. Темніє так швидко. Полечу я, мабуть, до себе.

МОРОЗ. Спасибі, дочко, що навістила (цілує)

ЗИМА. До побачення, сестричко! (цілує)

Весна полетіла. Мороз та Зима зайшли в будинок. Але недовго Весна летіла – перетнув їй дорогу білою пеленою Лютий, і не пускає.

ВЕСНА. Ти чого тут бешкетуєш? Дорогу давай!

ЛЮТИЙ. Нікуди ти, красуне, не полетиш, допоки моєю дружиною стати не згодишся…

Чеше свою бороду Лютий: ні землі, ні неба не видно.

ВЕСНА. Пожартував і досить: вдома у мене ще роботи багато.

ЛЮТИЙ. Не жартую: жоною мені станеш!

ВЕСНА. Ти що, племінничку, умом об землю тріснувся?!

ЛЮТИЙ. Постій, подумай – сказав же, далі не пущу…

ВЕСНА (задумавшись, потім стрепенувшись). Хоч бороду зняв би! Подивися в дзеркало, чи навіть в річку – на діда якогось схожий. Поголися, бороду знімеш – приходь, поговоримо…

ЛЮТИЙ. Завтра вранці буду (здіймається, відлітає геть).

ВЕСНА (про себе). Тьху, напасть! Ага, потрібен ти мені, ну, просто жити без тебе не можу, тьху!

Відлітає Весна. Безалаберно злітаються Горобці¸ і, буквально через мить після них, повертається Лютий.

ЛЮТИЙ (лютує) Х-ху-у-у-ух-у!!! Х-ху-у-у-ух-у!!!

ГОРОБЦІ. Ців! Ців! Ців! (хватаються в кучугури).

ЛЮТИЙ. Х-хо-о-оох-х!!! Спочину (лягає на кучугури). Весна?.. Ну, ти ще в мене, красуне тітонько, потанцюєш! Ти тільки заміж за мене вийди… потанцюєш… Буду я, Лютий, тобою, Весною, правити! І ніяких там тобі квіточок-травиночок – сніг аж до літа! А то і далі!!!

Ляльковий театр

Зміна декорацій – будинок Весни. Перший ранок. Горобці.

ГОРОБЦІ. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув! Весна… заміж… Лютий… потанцюєш… правити… до літа… до літа… а то і далі, ців!

Виходить з будинку Весна.

ВЕСНА. Що це ви тут, вертихвости – ні світ, ні зоря, - такий лепет підняли?!

ГОРОБЦІ. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув!

Холод, сніг, шум – раптово прилітає Лютий, накидається на Городців.

ЛЮТИЙ (на Горобців) Ки-и-шиш, нечисть, звідси!!! (Горобців як здуло) Ну, Весно, слова свої не забула?

ВЕСНА. А ти свої? Не забула. Що з бородою?

ЛЮТИЙ (сердито). Далась тобі моя борода!

ВЕСНА. Як хочеш, як хочеш…

ЛЮТИЙ. Зустрінемося завтра.

Лютий відлітає.

ВЕСНА (про себе) Ага, завтра… А як потрібен ти мені, ну, просто жити без тебе не можу, тьху! Березню!!!

Весна заходить в будинок.

Ляльковий театр

Пройшов день – вимикається і потім вмикається освітлення сцени. Будинок Весни. Бородатий Лютий стукає у двері. Виходить Весна.

ВЕСНА. Ти? Знову ти?! А розмова у нас коротка: або-або. Або зі мною, або з бородою. Вибирай! Завтра день третій – день останній.

Лютий відлітає від будинку Весни. Чути як лютує. Повертається в будинок Весна.

ЛЮТИЙ. Х-ху-у-у-ух-у!!! Х-ху-у-у-ух-у!!! Х-ху-у-у-ух-у!!! Х-хо-о-ох-ох!!! (чепається на кучугуру, аж Горобців розполохав). Весна… Ну, ти ще в мене, красуне тітонько, потанцюєш! Ти тільки заміж за мене вийди… потанцюєш… Буду я, Лютий, тобою, Весною, правити! І ніяких там тобі квіточок-травиночок – сніг аж до літа! А то і далі!!! (Здіймається разом з кучугурою сніга і відлітає)

ГОРОБЦІ. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув! Ців-ців-ців!

Ляльковий театр

Пройшов день (світло). Третій ранок біля будинку Весни. Безалаберно злітаються Горобці.

ГОРОБЦІ. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув! Весна… заміж… Лютий… потанцюєш… правити… до літа… до літа… а то і далі, ців!

Виходить з будинку Весна.

ВЕСНА. Що це ви тут, вертихвости, - ні світ, ні зоря – такий лемент підняли?!

ГОРОБЦІ. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув! Весна… заміж… Лютий… потанцюєш… правити… до літа… до літа… а то і далі, ців!

ВЕСНА. Що-що-що?! Що ви сказали?!

ГОРОБЦІ. Ці-ців…

Раптово прилітає уже безбородий Лютий, накидається на Горобців.

ЛТИЙ. К-ки-ши-ш, нечисть, звідси!!!

Горобці ж – ні з місця.

ЛЮТИЙ (закипаючи від гніву). Та ви!!! Та я вас!!!

ВЕСНА (до Лютого) Та нічого ти вже їм, виродку, не зробиш!!! Уся твоя сила, окаяний, у твоїй бороді була, а де та борода? Немає… Березню!!!

Виходить з будинку Березень.

БЕРЕЗЕНЬ. Кликали, мамо?

ВЕСНА. Кликала. Прожени цього шалапута (показує на Лютого), і щоб мої очі більше ніколи його не бачили!

Березень зашиворіт виводить Лютого. Згодом повертається.

БЕРЕЗЕНЬ (хукаючи на руки) Холодний. Противний. Прогнав!

ВЕСНА. І за роботу, синку, за роботу… У нас її – непочатий край!

Ляльковий театр

Зміна декорацій – будинок Мороза і Зими. Безалаберно злітаються Горобці.

ГОРОБЦІ. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув! Весна… заміж… Лютий… потанцюєш… правити… до літа… до літа… а то і далі, ців!

МОРОЗ. Ців, чув, тьху! Що далі? Далі що? Тільки не всі разом!

ГОРОБЦІ. Бере-зень… бере-зень… бере-зень… геть-геть-геть!..

МОРОЗ. Зрозумів, ців… (задумався). Так, покличте сюди Зиму та Лютого… А самі – к-ки-ши-ш! – голова від вас розболілася.

Горобці зникають. Через деякий час заходить Зима; за нею ховається безбородий Лютий.

ЗИМА. Кликали, тату?..

МОРОЗ (передражнюючи). Кликали, тату Що ж це ти, Зимо, га, з Лютим справитися не можеш?! Не дивися так, не дивися: я хоч старий та древній, а ще такого прочухана тобі дам – завиєш… А ти як думала?! О, а що це там таке за тобою – малесеньке, плюгавеньке, безбороде?.. Га?!

ЗИМА. Тату, Лютий…

МОРОЗ. Ну, розлютив ти мене, Лютий! Геть з очей моїх!

ЗИМА. Та я… та ми…

МОРОЗ. Будеш правити з Лютим на три дні менше! Не подивлюся, що дочка! Так по срамити, так по срамити… Ладна була сестру за цього про хвоста оддати.

ЛЮТИЙ. Та вона, нічого не знала…

МОРОЗ. Не знала?! Повинна була знати! Геть, я сказав, геть!!!

Зима та Лютий прожогом вибігають від Мороза.

МОРОЗ. Так по срамити, так по срамити… Горобці сміються!!!

Драматичний театр.

Бабуся Орися, Дідусь Тарас та Василько підходять до лялькового театру

БАБУСЯ. З часом, дітки, Зимі удалось-таки задобрити Мороза – батько ж…

ДІДУСЬ. Але не набагато. Лише на один день у чотири роки. А більше – зась! Уперся старий – і все.

ВАСИЛЬКО. Ага! А рік з тим самим днем називають в народі – високосним. Правда ж?..

Ляльковий театр

Літають Горобці.

ГОРОБЦІ. Ців-ців-ців! Чув-чув-чув! Ців-ців-ців! Ців-ців-ців! Чув-чув-чув! Ців-чув

Не стану обманювати: серед братів-зимових вітрів цей, дійсно, був найсильніший.

Бувало, зберуться — на початку грудня — вітри навколо озерця, щоб заморозити його для зими, дують-дують, з останніх сил дують, а озер­цю хоч би що, лише біля берегів тонесеньким льодком візьметься. А при­літає цей, Найсильніший, та як дуне — до дна, до самісінького дна про­мерзає, бідолашне.

У січні ж, коли майже безперестанку валить з небес, брати-вітри зду­вали сніг у невеликі кучугури, сікли, робили його косим.

Пам’ятаєте: сніг падає не прямо, як у грудні, а косо, і січе. Люди так тому і місяць назвали – січень.

Треба, скажімо, тобі кудись пройти — обличчя рукою прикрив і, будь ласка, йди куди тобі треба. А прилетить — навіть якщо випадково — Найсильніший, та як дуне, як дуне: носа з хати не показуй, із дня ніч нараз робиться. Отаким-то був!

У лютому — о, що не говори, а це вже його місяць! – ніякого спасіння тобі, допоки сам не втихомириться. Навіє, намете велетенських кучугур, — ні проїхати, ні пройти, – заховається за найбільшою та, знай собі, лю­бується своїми проказами. «Я, я — найсильніший!.. Хто посміє перечити? Ну хто? Та ніхто.

Серед людей, наприклад, таке також буває: уродиться — не угодиться. Що вже йому, безтолковому не говори, що не втім’яшуй, хоч кілок на го­лові теши, а воно, як вітер цей — все назло робить, таке затяте.

Але ніщо на світі не вічне. Пробігло між хмарами весняне сонечко і попливли кучугури, як не було їх ніколи. Сонця не задуєшь. Почали брати-вітри у вирій на далекий холодний Полюс збиратися. Пропонують і на­шому.

— Летіть собі, якщо вам хочеться: я залишаюся.

— Як це — залишаюся?

— А так це — залишаюся!

І що ти думаєш, залишився. У березні ще трішечки побуяв, поки сніг зовсім не щез, але сушити калюжі, — а іншого нічого не виходило, бо сон­це, тепло, — сушити калюжі не став. Та ти що? Скажешь таке! На добро виходило — а це ну аж ніяк не в його характері.

Приліг якось на ще холодних від зими скалах, у тіньочку від дерев, та й споглядає світ, що, незвично для нього, зеленіти починав. Забувся, роз-38дрімався навіть, коли – та не може бути! — дзеленьчить щось під ногами. Зухвало так. Без його, Найсильнішого дозволу на те. Стрепенувся, ди­виться: Струмочок бігає веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радіє.

— І не боїться мене! Мабуть, не замітив... — подумав про себе та дунув легко на нього. А й це, як видно, не сподобалося Струмочку:

— Слухай ти, Губатий: хочеш напитися — пий мою живу воду, а гра­тися не потрібно — я не іграшка!

Що завгодно ладен був почути Найсильніший, тільки не це. Та йому ж, та ніколи ж навіть у думках перечити не смів! Аж задихатися почав.

Дунув на Струмок — піском, глиною, землею та камінням все зарів­няв. Піди скажи що тут Струмочок пробігав — веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радів — та хто тобі повірить, га?!

Походив ще спересердя по деревах — ті ледве-ледве вистояли, — та й гепнувся на скали. Спочиває. Споглядає незвичний світ. Потроху забув­ся, заснув, коли — та не може цього бути! — аж зіскочив на ноги: овва! Струмочок бігає веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радіє. І де? Біля нього таки!

Аж зайшовся гнівом Найсильніший. Три ночі та три дні дув із усіх сил безперестанку. Пісок, глина, земля, каміння, скали, дерева з корінням ви­ривав. На місці Струмочка гора з Говерлу виросла.

Виліз на цю гору. Там і заснув. Зразу ж. Скільки спав не скажу — невідо­мо. Але прокинувся від того, що дуже-дуже води йому захотілося. Спус­кається, чує — ну, це вже ні в які ворота!!! — Струмочок. Так-так, той самий! Обминаючи гору, біжить веселий, пританцьовуючи та приспівую­чи, весні радіє.

Зібрався ще раз дунути на зухвальця, але просто вже ніяких сил не залишилося, тільки й видавив:

— Води дай...

— Пий, будь ласка, і досить бешкетувати, Губатий!

Пив довго-довго. Напився – як на світ народився. І силу відчув, і помо­лодів наче. А, всерівно, думка, як червяк яблуко, точить, сидить у голові:

— Невже ти сильніший за мене?..

— Ой, та хіба це так важливо?! Хочешь, я скажу тобі в чому сила моя?

— Х-хочу-у!!! — аж викрикнув. А самому подумалося: «Невже скаже?!»

— Працюю на життя. Ось навіть ти — був майже ніякий, а випив моєї живої води, силу відчув. І не один ти: трава, дерева, звірі, птахи, люди — усім я потрібний. У них моя сила!

— А мене навчиш? — вирвалося у Вітра.

Завтра, якщо захочеш, підемо до того Струмочка. Подивишся: нічо­го особливого, як багато-багато інших. Не в мене, в тих інших струмків запитаєш, і не я, а вони тобі скажуть: «Так, це той самий Струмочок, з яким подружився Вітер.»

Українська ярмаркова

- Хто все з’їв?

- Хто все з’їв?!

- Хто-хто,Львів…

- Хто-хто?!

- Львів.

- Чому Львів?

- Бо хотів…

- Львів не їв!

- Звідки?

- З Хуста…

- Глянь же: пусто!

- Все-все виїв!

- А не Київ?..

- Хто й’го,Хусте,

сюди пусте?

- Як дивиться:

він – столиця!

- Чуєш дзвін?

- Чую.

- Він!

А Вінниця…

А Вінниця

аж в обличчі

міниться:

- Ні,не Львів!

Львів не їв!

Друже,Львове,

скажи слово…

- Хай би м’я

шлях трафив,

якщо я

вас грабив!!!

«Хоп!» - Конотоп

напружив лоб

сказати щоб…

- А толку?

- Хто це?!

- Каховка.

- Сказати?

З Конотопу?

Чекати

до потопу!

-Але ж дума –

чуть аж в Сумах!

А Полтава,

як Полтава:

величава,

наче пава.

- Я не брала!

Ні,не брала!

- А Лубни?

- Не вини –

Не вони!

Пусте… ов-ва!..

А не Москва?..

- Та це скандал! –

Київ сказав –

Ти що городиш?

І міжнародний!

То ж Полтава,

як Полтава –

замовчала.

- А Хортиця…

- Що Хортиця –

Хороводиться,

Хорохориться!..

- А толку,толку?!

- Що,знов Каховка?

- Ні,далі – Рівно.

- Цій все всерівно:

За порогами,

За дорогами –

Ач-ач, яка! –

Тне гопака!

Один лиш Львів,

один лиш Львів:

Так хто ж все з’їв?

Ні,хто ж все з’їв?!

- Потрібно взнати! –

шумлять Карпати.

- І де тепер? –

пита Дністер.

- Це не добро!!! –

гуде Дніпро.

- Ану,Дунай,

давай узнай –

я підожду…

- Біжу-біжу! –

І – за кордон…

Проснувсь Херсон;

піднявсь Херсон,

бо Лепетиха

не зовсім тихо

йшла до Каховки.

Йшла так – без толку;

аби ходити…

- А що робити?!

- І цій все рівно! –

сказало Рівно.

А Берислав…

Що Берислав?

Ще спав…

Ще спав!!!

А Білозерка

Взяла люстерко:

- Я,гарна,правда?..

Я,правда,гарна,

Як дівка Ганна

З гуцульського Косова?

- Просимо,просимо,

Ласкаво просимо,

На весілля просимо!

- На весілля,

На застілля! –

Наряджаються Карпати:

заміж виходить кирпата!

- Яка кирпата?

Там їх багато…

- А тобі не все рівно?! –

Вступилось Рівно.

- На весілля!

- На застілля!

- Подарую рукоділля…

- Звідки?

- З Хуста.

- Та ще й хустку!

І крізь сон

сказав Херсон:

- Я – сервіз

на сто персон;

Каховку також

узяти міг би:

Каховка гралась

в Таврійські Ігри;

і прикочу кавуни…

А Полтава

й ті ж Лубни;

А Тернопіль,

Чернівці…

Слава йде

в усі кінці

небагатослівна:

Севастополь,

Рівно…

- Дівка Ганна,

дійсно,гарна! –

визнав навіть компанійський

Кам’янець-Подільський.

- А Хортиця…

- Що Хортиця:

хорохориться,

хороводиться…

- Летить Хортиця –

їсти хочеться!

- Переллю дорогу

Дніпром,

хай віддячать мені

добром!

- Лети-лети-лети –

мало у них води?!

- Ласкаво просимо!

- Ласкаво просимо!

- До Косова?

- До Косова!

- На весілля,

на застілля…

- Поздоровить

Молодого й молоду!

- Ви прийдете?

- Я?.. Прийду!

Каховку також

узяти міг би –

Каховка гралась

в Таврійські Ігри.

- А сказати

пару слів

хто хотів?

- Хто-хто – Львів!

- Чому Львів?

- Бо хотів!

- Друже Львове,

тобі слово.

- Говорити

буде Львів!

- Хто все з’їв?

Хто ж все з’їв?!